Нотатки

Чоловік із футляром для віолончелі знову їхав потягом о 23:52. Він заснув ще на першій станції, як і раніше, поклавши руку на футляр, наче той міг поїхати без нього. Я бачила його вже чотири рази й жодного разу не бачила, щоб він не спав, і вирішила, що не хочу знати, де він грає. Деяких постійних пасажирів краще сприймати як погоду.

Після есею про мій кухонний годинник читачі надіслали мені розповіді про власні годинники, що йдуть неправильно: поспішають, відстають, а один — навмисне йде назад. Найчастіше розбіжність становить п’ять хвилин. Рекорд — двадцять дві хвилини; він належить читачці, яка каже, що жодного разу не запізнилася й жодного разу не знала, котра година насправді. Імен не називатиму. Кожен із цих годинників — таємниця свого дому.

Великий годинник у вокзальній залі робить дещо, чого я не помічала до цієї весни: його секундна стрілка обертається трохи швидше, ніж належить, а тоді завмирає на позначці початку хвилини й чекає, цілком нерухома, на сигнал звідкись іще. Тоді хвилинна стрілка перескакує, і все починається знову. Він відмірює час, на мить збиваючись, а потім знову звіряючись. Можу уявити й гірші способи жити.

За ніч холодний вітер спустився з плато, і до ранку рівень води в гавані був на двадцять сантиметрів нижче, ніж обіцяла таблиця. На старих сходах біля рибного ринку проступила зелена смуга, якої не бачили з минулої зими. На куті таблиці припливів у вікні контори скотчем була прикріплена рукописна записка — ті самі три слова, що й завжди. Хлопчик переписував їх у зошит. Я його не зупинила.

Цього тижня я купила вживану збірку есеїв за ціною чашки кави. На її полях, судячи з усього, упродовж п’ятдесяти років писали троє різних читачів: один — перовою ручкою, самі знаки питання; другий — олівцем, підкреслює і пише «так»; третій — кульковою ручкою, виправляє інших. Читач із кульковою ручкою завжди має рацію, і він мені подобається найменше. Завдяки всім трьом книжка стала кращою.

Пекарня за ринком у неділю зачинена. І все ж о чверті на десяту два вікна на вулиці відчиняються, залишаються відчиненими на хвилину й знову зачиняються. Я спостерігала за цим три неділі поспіль. Ніхто не чекав на хліб. Вони чекали на дзвін — за звичкою, — а коли він не лунав, поверталися до своїх ранків трохи розчаровані й, гадаю, трохи заспокоєні тим, що тиждень мав свою форму.

Розчищаючи кухонну шухляду, я знайшла розклад руху автобусів за 2009 рік, складений увосьмеро й м’який, як тканина. Усі маршрути на ньому досі діють. Жоден не ходить за тим самим розкладом. Автобус № 14 колись вирушав на сьомій хвилині кожної години, а тепер — на дванадцятій. Десь між цими двома хвилинами відбулася зустріч, п’ять хвилин із ранку кожного з нас пересунули, і ніхто не пам’ятає, щоб на це погоджувався.

Читачка, яка виросла на протилежному березі, написала, що в туман пором подає два короткі гудки, а не один довгий. Поромник це підтверджує. Довгий гудок подають ясними ранками. Я виправила есе й вдячна: ніщо так не доводить, що хтось дочитав до кінця, як поправка.